Статті про мене

Афіша

Неда Неждана - драматург

Почему мы ее выбрали?
Потому что она – самый активный драматург Киева.
Потому что  она добилась официального признания профессии драматурга.
Потому что ее пьесы имеют свойство сбываться.

Неждана пришла в драматургию обходными путями: сначала попробовала себя в роли художника, потом – поэтессы, параллельно покоряя кавказские вершины как альпинистка. Дебютной книжкой поэзий "Котивишня" она поставила на своей стихотворной карьере жирную точку и с головой погрузилась в пьесы. То есть попыталась это сделать – и сразу же поняла, что полностью посвятить себя драматургии в Украине не удастся. Хотя бы потому, что, в отличие от других стран, такой профессии у нас нет: Неду оформляли на работу как актрису или художника. Ради права называться драматургом Неждана прошла через десятки чиновничьих кабинетов и добилась легализации своей профессии. Ее следующая цель – открыть в университете имени Карпенко-Карого специализацию "драматург".

Помимо этой общественной деятельности, последние четыре года Неда занимается исключительно драматургией и тем, что с ней соприкасается: переводит пьесы с русского, французского и английского на украинский, составляет сборники современной литературы для сцены. Неполный список: 13 пьес, 23 постановки (в том числе в Москве, Екатеринбурге и Нью-Йорке), 4 антологии.

Самую смешную, а также самую популярную у режиссеров пьесу "Той, що відчиняє двері" (действие происходит в морге) Неда написала в три недели. Ставили ее уже шесть раз. Премьера этого спектакля в одесском театре имени Василько впервые привела туда весь состав "Джентльмен-шоу". И именно эту пьесу в прошлом году включили в каталог "Европейский театр сегодня: пьесы", куда Украина вообще попала впервые.

Сейчас Неждана пишет либретто к рок-опере, которая обещает стать самым дорогим театральным проектом в Украине. Это большой секрет, и можно только сказать, что произведение "наносит гендерный удар по Гоголю". Крушит стереотипы Неда и в своей пьесе "І все-таки я тебе зраджу" о Лесе Украинке, представляя ее зрителю как сексуальную женщину.

Драматургия для Неды – магическая игра с миром. Она считает, что своими произведениями заставляет людей смеяться и плакать, вмешивается в реальность. Зрителей (что понятно) и актеров (например, Петра Миронова после спектакля по пьесе Неды сразу приняли в труппу драмтеатра на Левом берегу). Текст пьес часто провоцирует происшествия в жизни автора: придуманные эпизоды для исторических персонажей постоянно норовят отыграться на самой Неде.

Чтобы разнообразить эту игру, Неждана изобретает новые жанры. "Почти эротическая трагедия". "Монопьеса со стереоэффектом". "Черная комедия для театра национальной трагедии". И не допускает в свои произведения однозначности – ее персонажи не бывают со знаком "плюс" или "минус". Признается, что на премьере или во время репетиции, увидев неожиданно в своей пьесе такой смысл, которого туда не вкладывала, ощущает драматургический кайф.

ІНТЕРВ’Ю

№ журналу 11/84     шпальта _6 – 7 ___  рубрика «Генерація-ХХІ»

редактор Л. Гудзь                      Дата набору 23.09.10

Професія: драматург

Неда Неждана:

 «Драматургія – це дивовижна гра з життям!»

 

– Пані Недо, звідки такий красивий і загадковий псевдонім?

– Моє справжнє ім’я – Надія. Його отримала на честь мами. Але оскільки дві Надії в одному домі – проблематично, маленьку почали називати Недою. Уже дорослою дізналася, що мовою фарсі це означає «виклик небу». Щодо прізвища, це –  своєрідне творче кредо. Для мене багато важить творча «нежданість», намагаюся кожною п’єсою йти іншим напрямком.

 

– Про яку професію мріяли в дитинстві?

– Тільки не драматурга J! В початкових класах разом із друзями розіграли казку про «Червону Шапочку», за яку навіть гроші зібрали з глядачів J. Окрилена успіхом, твердо вирішила: буду режисером. Однак, народившись у сім’ї художника, просто зобов’язана була закінчити художню школу J! Маючи непогані творчі успіхи, зрозуміла, це – не моє. Потім мріяла про діяльність археолога, колись навіть альпінізмом займалася.

 

– У Ваших п'єсах завжди є якась маленька життєва ситуація, яка перевертає всю долю персонажів. Яка ситуація зорієнтувала у виборі професії?

– Як більшість письменників, починала творчість із поезії, навіть збірку віршів видала – «Котивишня». Потім перейшла на прозу та спіткнулася. Написавши оповідання еротичного характеру («Нічне полювання на мамонтів»), прочитала його в одному з журналів так відредагованим, що зрозуміла: все, на прозі «крапка». Потім доля привела до Центру експериментальної сучасної драматургії Анатолія Дяченка. Власне, звідси почалося навчання і шлях драматурга.

 

– Відомо, що митці завжди були самотніми людьми, й найкращі зразки мистецтва створено на самоті. Чи стосується це й Вас?

– Звичайно, творча людина пише крізь призму себе. Якщо вона якихось речей не пізнала, не пережила, не відчула, може хіба що нафантазувати, але такий твір не буде «написаний серцем». Я – щаслива людина. Заміжня. Маю двох синів. Але в жодному разі сім’я не заважає мені творити. Навпаки! Кажуть, Бог дає дитину, дає й на дитину. Лише після народження синів, немов «на замовлення», прийшли визнання й успіх не лише в Україні, а й за кордоном. До цього тривалий час не мала жодної постановки.

 

– Чи завжди творча уява драматурга знаходить своє втілення на сцені?

– Ніколи. І насправді це й не цікаво. Якщо автор чекає, що в театрі втілиться те, що він ідейно задумав – нічого, крім розчарування, співпраця не принесе. Коли режисери й актори фантазують, народжується щось нове й «неждане» J (в хорошому сенсі слова, звичайно), і лише така п’єса найчастіше має успіх.

 

– Персонажі у Ваших творах  мають реальних прототипів?

– Мають. Перш за все це історичні постаті: Леся Українка, поети «срібного віку» –

Анна Ахматова, Марина Цвєтаєва й інші. Щодо реальних сучасних прототипів – їх немає. Це цілком вигадані персонажі, однак наділені рисами характеру багатьох знайомих, друзів або колег J.

 

– Є чимало режисерів, які кажуть, що сучасних українських драматургів немає, а такий жанр літератури, як драма, на межі зникнення. Погоджуєтеся?

– Кожний вид мистецтва має періоди зламу чи кризи. Схожий застій українська драматургія відчула в 90-ті роки ХХ століття. Однак нині спостерігаються позитивні зміни. Є багато молодих талановитих драматургів, акторів і режисерів із новими поглядами й ідеями. Думаю, вони не дадуть цьому жанру літератури зникнути.

 

– Чим український театр відрізняється від зарубіжного?

– Світовий театр – розмаїтіший, актуальніший, сучасніший і гостріший – і за формою, й за проблематикою. Велика проблема українського театру в тому, що він фактично закритий для молодих режисерів і драматургів, а відтак залишилося ще багато розважального й музейного – абстрактні п’єси про віджиле, про те, що нікому не болить.

 

– На Вашу думку, яким буде театр ХХІІ століття?

– Не знаю. Але хотілося б більше фантастики. Не люблю на сцені реалізму. Театр – немов якийсь інший вимір. Із цього приводу мені дуже сподобалися слова французького драматурга Б.–М. Кольтеса: «Я трохи зневажаю театр, тому що це не життя. Але я обожнюю його, бо це єдине місце на землі, де можна сказати: це не життя». В оцій двоїстості «життя й не-життя» полягає магія театру.

 

– Як сприймають Ваші п’єси глядачі та критики?

– По-різному. Від тріумфального захоплення до цілковитого заперечення. Але тішить, що не байдуже, бо це було б найгірше.

 

– Чи виникали у творчій практиці курйозні випадки?

– Якось приїхала до Чернівців на свою виставу «Мільйон парашутиків». Трішки запізнившись на прем’єру, в холі театру почула розмову двох студентів: «Знаєш, – каже один, – приїхала авторка п’єси». «Як? – злякано підвів брови другий. – А вона й досі жива?»

Чомусь у більшості складається враження, що слава й визнання до автора приходять лише після смерті J.

 

– У чому вбачаєте вершину успіху?

– В єднанні з глядачами й акторами. Коли примушуєш людей сміятися, плакати та думати, коли в них змінюються долі завдяки твоїм вигаданим світам – відчуваєш себе справжнім «магом»!

 

– Про що мрієте?

– Хотілося б побувати в усіх куточках світу.

 

– Що побажаєте читачам «12+», які мріють про професію драматурга?

– Перш за все – наростити «шкіру носорога» J! Це дуже нелегкий шлях.

Однак для мене, це – дивовижна гра з життям, винагорода за неї варта будь-якого терпіння й випробувань.

 

– Дякуємо за цікаву розмову та бажаємо творчих успіхів і нових постановок!

07.08.2010|10:29|Україна молода

Неда Неждана: Театр — це особлива релігія

Розмова з рідкісною птахою — сучасним драматургом — про «узаконення» професії, ціну мрій, множинність інтерпретацій п’єси і відсутність підтримки креативного начала українського народу

Неда Неждана в сучасній українській драматургії — на перших ролях: вона не тільки лауреат різних конкурсів, а й укладач антологій, рецензент, співробітник Центру експериментальної сучасної драматургії, дослідник–науковець. Тобто людина, яка на українську драматургію дивиться під різними кутами зору. Хоча до свого теперішнього статусу ішла не битим шляхом, а, швидше, манівцями. Закінчила Київський лінгвістичний університет і Києво–Могилянську академію. Вивчила французьку мову на такому рівні, щоб перекладати п’єси. А фахом культуролога заробляла на хліб у таких часописах, як «Кіно–театр» і «Дзеркало тижня». Тепер без Неди Нежданої важко уявити собі будь–які процеси, пов’язані з молодою українською драматургією.«Маленькі» культури повинні бути експансивними

— Пані Недо, все тече, все змінюється. Навіть театр...

— Так, театр стає дедалі розмаїтішим, хоча у нас він залишається доволі уніфікованим. Світовий театр — актуальніший, сучасніший, гостріший — і за формою, і за проблематикою. У нас іще багато розважального і музейного — абстрактна розмова про віджиле, про те, що нікому не болить. І ще ми мало інтегровані у світові театральні процеси, які стають дедалі тіснішими. Якщо на міжнародні фестивалі наші театри ще їздять, то гастролі й спільні проекти — радше виняток, ніж правило. А саме це зазвичай є показником міжнародної успішності.

— А чи цікавляться українськими п’єсами в інших країнах?

— Наївно сподіватися, що якимись іноземними п’єсами, не тільки нашими, будуть навмисно цікавитися. Проблема в тому, що інші країни існують в ситуації взаємопроникнення, а Україна ніби стоїть осторонь. Зазвичай «маленькі», «нерозкручені» культури ведуть себе дуже експансивно у «великих» культурах, на кшталт англійської чи французької. І за рахунок своїх діаспор, і за рахунок культурної політики своєї країни. Натомість Україна поводиться настільки пасивно, що її взагалі не знають і не помічають.

— А чи можуть зацікавитись українськими п’єсами?

— Можуть. Принаймні я таких комплексів уже позбулась. Щойно моя п’єса «Той, що відчиняє двері» була надрукована в польському часописі «Діалог», її поставили театри в Кракові й Гнєзно.

Знаю, що ставили п’єси Олександра Ірванця, Анатолія Крима, люблять там Юрія Андруховича. Нещодавно ця ж п’єса була надрукована англійською (переклад А.Біленка) в журналі «Меркуріум», який спеціалізується на іноземній драматургії у США. Українська п’єса там з’явилась уперше.

П’єси кількох наших авторів увійшли до каталогу найкращих п’єс Європи. Ставляться українські драматурги у Росії і Білорусі. Деяких вважають російськими авторами, як–от моїх колег–киян Наталю Ворожбит чи Максима Курочкіна, хоча вони позиціонують себе як українські драматурги.

Але як можна кудись рухатися, якщо у нас немає навіть фонду, який дає гранти на переклади українських текстів іноземними мовами? Це є всюди, і у значно бідніших країн, ніж ми. А у нас на оплату поїздок чиновників за кордон є гроші, а на переклади — немає. Але це нонсенс!

Хоча зацікавлення все–таки є. Наприклад, у Центрі Курбаса ми видали збірку сербських п’єс, яку фінансувало Сербське посольство (не найбагатша країна, правда?). Наш сербський партнер проекту Деян Айдачич знайшов видавництво у Сербії, яке було готове видати українські п’єси. Потрібно було тільки знайти кошти на переклад. Наше Міністерство культури відмовило.

Так само зруйнували взаємний драматургічний проект із Білоруссю: білоруське міністерство культури підтримало збірку перекладів, а наше — ні.

Зараз завис проект видання п’єси Миколи Куліша «Патетична соната» французькою мовою у Домі Європи і Сходу в Парижі. Я не знаю, як тут допомогти. Без фонду неможливо змінити ситуацію. Але, боюсь, якщо такий фонд і з’явиться, то стане годівничкою для перекладу творів авторів, які нікому не цікаві ні тут, ні там.

— Що ж робити?

— Ні в якому разі не складати руки! Після мого виступу про сучасну драматургію в Парижі на фестивалі «Погляд з України» до Києва приїхав директор Дому Європи і Сходу — основної організації, яка займається театром Східної Європи. Мені довелося займатися його культурною програмою. Так–от, його цікавили тільки українські вистави (тобто постановки за українськими п’єсами), бажано сучасні. Ясна річ, із прагматичних міркувань, а не патріотичних.

Я відкрила репертуар театрів і жахнулася, бо не знала, куди його запрошувати. Так мало у нас виявилося «нашого»! Довелося повести на «Чергу» Олександра Марданя. Автора, який пише російською і чомусь так не терпить Україну, що виполює найменшу згадку про неї у своїх текстах, витворюючи якусь ефемерну територію «російськомовного міста».

А якщо говорити по суті, то щоб бути цікавою за кордоном, п’єса має бути суто українською, тобто вирізнятися, але водночас без реалій, не зрозумілих іноземцям, із універсальними проблемами, а також оригінальною і сучасною за формою. Гадаю, таких п’єс небагато.

Драматург у законі

— Знаю, що ви добилися того, щоб в Україні було визнано професію «драматург». Що це дало?

— Мені здається, що фах починається з поваги до нього. Тому включення драматурга (в тому числі й кінодраматурга) до реєстру професій було для мене принциповим. Я виконала цей абсурдний ритуал ходіння від міністерства до міністерства з папірцями й уточненнями і встиг­ла подати енний варіант між черговими змінами уряду.

Що це дає? По–перше, можливість отримання освіти. Зараз є спеціалізація «драматург–сценарист» в ДАКККіМ, де я викладаю майстерність драматурга, а також в Інституті екранних мистецтв, окремі курси в Університеті ім. І. Карпенка–Карого, на сценарному відділенні — і це дуже важливо.

По–друге, можна офіційно приймати на роботу. Мене колись то актрисою оформляли, то сценографом... До речі, в Європі, особливо в Німеччині, одна з важливих посад при театрі — саме драматург, який може створити й ідеологічну концепцію сезону (так звану «фішку»), і написати п’єсу на замовлення, і сценічний варіант іншого тексту, і бути внутрішнім критиком вистави. На жаль, у нас ця традиція майже втрачена. Наш «завліт» у багатьох театрах перетворений на прес–секретаря, який зовсім не впливає на репертуар. А є й такі, які сприймають авторів ледь не як «класових» ворогів, від яких треба захищати театр. Думаю, повернення завлітів–драматургів — важлива складова творчого оновлення театрів.

— А чи можна жити з цього фаху?

— У радянські часи автори на кшталт Олександра Корнійчука були досить заможними людьми. Наприклад, за свідченням колег, Олексій Коломієць за каву вартістю 28 копійок давав п’ятірку, решту лишав як «чайові».

Але їм я не заздрю — я б не могла писати «ідеологічно правильно». Я так не можу і не хочу. У наші часи все скромніше, але жити можна. Думаю, це залежить від бажання самої людини і її відданості фаху. 8 років тому я залишила роботу редактора–критика і сказала собі, що хочу стати драматургом «у законі» — тобто займатися лише драматургією і тим, що до неї дотичне: сценарії, переклади п’єс, статті про драматургію, драматургічні проекти. Періодично поставлені п’єси закуповує Міністерство. Останнім часом із новими контрактами стали більш регулярними авторські відрахування. Так що поки у мене виходить жити з професії.

Розпитуючи колег за кордоном, зрозуміла, що в театрі загалом ніхто великих грошей не заробляє — ні драматурги, ні актори. Великі гроші може дати кіно, а в нас — переважно телесеріали. Я пробувала писати серіали — і радіо–, і теле–. Прибутково, але виснажливо. Це як бути прикутим до галери — ти не маєш права зупинитися. І є відчуття незавершеності — пишеш чесно, без халтури, але не встигаєш до пуття ні подивитися свіжим оком, ні поправити. Але в цілому можливості заробляти є.

— Що потрібно зробити для успішного розвитку української драматургії?

— Драматургія — це лише частина загальної ситуації, своєрідний барометр і театру, і суспільства. Так, у нас немає програми підтримки української драматургії. Але у нас взагалі немає програми підтримки креативного начала українського народу — на всіх рівнях. Так що найперша потреба — зміна в культурній політиці держави. Друга — потрібна театральна реформа для зміни системи фінансування із зарплатної на проектну і створення умов нормального існування недержавних театрів. Третя — системна підтримка розвитку драматургії. Четверта — створення інституту агентів, які б займалися і відстоюванням прав, і піаром авторів. І не лише драматургів. П’ята — це підняття фахового рівня, а для цього необхідні люди, готові визнавати це своїм основним фахом і працювати над собою.

Драматургія — це азартна гра з життям і долею

— А чи не спостерігається в сучасному заком­п’ютеризованому, дегуманізованому світі згасання інтересу до театру?

— Театру вже передрікали смерть у зв’язку з появою кіно. І нічого, вижив. Потім із появою телевізора передрікали смерть кіно — теж вижило. Мені імпонують погляди Євреїнова: почуття «театральності» — одна з суттєвих органічних людських потреб. Але свідомість людини змінюється, як і відчуття часу, психологія сприйняття, тому й театр має змінюватися, інакше він перетворюється на музей.

У театрі є те, що не може дати ні кіно, ні телебачення: жива енергія творення тут і зараз. Мені дуже сподобалися слова французького драматурга Б.–М. Кольтеса: «Я трохи зневажаю театр, тому що це не життя. Але я обожнюю театр, бо це єдине місце на землі, де можна сказати: це не життя». В оцій двоїстості життя і не–життя водночас і полягає магія театру.

— Який головний мотив вашої творчості?

— У дитинстві я почала з малювання. Потім у юності був етап поезії. Це все — цікаво, але це — майже замкнені системи. Драматургія — відкрита система. Для мене це — дивовижна азартна гра з життям, із долею, з іншими людьми — живими, мертвими і ненародженими.

Коли ти бачиш, як дорослі люди починають грати в твої ігри, оживляти твої фантазії щоразу інакше, коли ти примушуєш людей сміятися, плакати, думати, коли у людей змінюються долі й навіть народжуються діти — через твої вигадані світи — то відчуваєш себе своєрідним «магом».

Але це не проходить безкарно — причетність до таємниці й заняття «магією» — вдаряє бумерангом і по твоїй долі. Можливо, тому це така важка і жорстока професія. Пересічні люди нерідко думають, що автори пишуть про те, що переживали самі чи їхні знайомі. Насправді буває і навпаки — ти щось пишеш, а потім щось подібне стається з тобою чи з твоїми близькими. Це цікавіше. У драматургії ти ніби причетний до потужних потоків обміну енергії, ти багато віддаєш, але й отримуєш — через переживання акторів, сміх і сльози глядачів. Ні в прозі, ні в поезії цього немає — немає зворотного зв’язку. Тому мені це стало нецікавим.

— Але ж драматургія — теж літературний жанр...

— Більшість літераторів починає з поезії. Потім частина переходить на прозу, спершу на малу, потім на велику. До драматургії доходять значно менше авторів. А лишаються в ній — одиниці. Мені здається, що це — найцікавіше, але й найважче. Бо ти не можеш займатися самозадоволенням.

По–перше, ти залежний від інших людей — акторів, режисерів, публіки. Треба придумати, як їх зацікавити, заінтригувати, збентежити, спровокувати... І водночас треба вивернути себе навиворіт, бо якщо тобі не болить, то й іншим буде байдуже. А потім це ще все заховати, бо в п’єсі має бути лише вершина айсберга. Та ще й так, щоб ту глибинну частину можна було вгадувати по–різному.

Драматургія приваблює саме можливістю множинності інтерпретацій. Для мене перший драматургічний «кайф» був тоді, коли я побачила на репетиції, що в сцені відбувається щось таке, про що я зовсім не думала. Щось нове, несподіване, але водночас воно не суперечить тексту, воно там є. На відміну від кіносценарію, який рідко ставиться двічі, в театрі ти можеш побачити багато версій одного тексту. Оце і є найцікавіше і найскладніше.

Небайдужий театр ХХІІ століття

— Чи маєте мрію?

— Цілком можливо, що я щаслива людина. У мене багато бажань здійснюються. П’єси ставлять і друкують, кіно знімають, діти народжуються, я була в Парижі та Єгипті...

Коли я ставила виставу за п’єсою «Станція, або Розклад бажань на завтра», де йдеться про містичну територію станції, де втілюються бажання, у мене в житті взагалі почалась суцільна «станція». Здійснювались бажання — навіть ті, про які я вже забула. Але від цього було відчуття страшенної втоми.

Мені здається, ми програмуємо своє життя своїми мріями. Але це як шагренева шкіра — кожна мрія має свою ціну. І є питання — чи готовий ти платити цю ціну?

Пастернак мріяв отримати Нобелівську премію. Отримав. Але був змушений відмовитись. За кордоном у нього була премія, гонорари за величезні тиражі книги, а у себе на батьківщині — цькування, безробіття, злидні, забуття. Невдовзі він помер, і складається враження, нібито ця премія його вбила.

Я не хочу такої ціни. Те, що мене тішить у житті, — це вдала прем’єра і далека подорож. А найкраще, коли це поєднується — мандрувати по світу по своїх прем’єрах і фестивалях. І це потроху здійснюється. Але краще, коли маєш від долі сюрприз, коли відбувається щось неждане. І потім виявляється, що саме це тобі й було найбільш потрібно.

— На вашу думку, яким буде театр ХХІІ століття?

— Не знаю. Сподіваюсь, що якимось інакшим. І ще — небайдужим. Принаймні я щиро бажаю цього людям того часу. І обов’язково — із цікавою сучасною драматургією.

І я би була проти, якби драматурги ХХІІ століття нарікали на те, що не ставлять сучасну драму, а якихось класиків, на кшталт Неди Нежданої... (сміється).

http://svodka.net/poslednie-svodki/svodki/39461

Драматург в законе. Неда Неждана — об актуальности театральной реформы

 

13.03.2010 18:33

Неда Неждана Автор: Екатерина КОНСТАНТИНОВА  Современная украинская драматургия — интересное поле для исследователей. Однако, если они примутся искать самобытные фигуры именно в нашем театре, то обнаружат, что успешных драматургов в нем не так уж много. И тем приятнее, что между них Неда Неждана (пьесы «Химерна Мессаліна», «І все-таки я тебе зраджу», «Самогубство самоти», «Той, хто відчиняє двері»; а еще — много переводов, тесное сотрудничество с франковцами: последняя совместная работа — драматургическая версия повести Кобылянской «У неділю рано зілля копала»). Ее называют «самым успешным украинским драматургом своего поколения», ее пьесы имеют более полусотни сценических воплощений не только в Украине, но и в США, России, Польше. Неда Неждана, руководитель отдела драматургических проектов Национального центра театрального искусства имени Леся Курбаса, поделилась с «ЗН» своими мыслями о «диагнозе» современного украинского театра вообще и драматургии в частности. — Театр не может развиваться без живой драматургии, — говорит Неда. — Проблема современной украинской драматургии — это проблема не современных драматургов, а того, насколько интересен облик нашей страны. Например, Америка завоевала мир не ракетами или танками, а прежде только своим кино. А вся наша театральная система существует словно в контрпозиции к современной драматургии. И эта сфера требует немедленной театральной реформы. Вот во Франции существует фонд Бомарше. Он предлагает три вида грантов для драматургов: на создание, переводы и постановки. Германия также финансирует переводы, чтения и воплощение своих пьес во всем мире. Россия довольно экспансивна в отношении других культур, следовательно тоже поддерживает своих драматургов. А у нас никакой государственной программы! Единственное, что есть, — это «конкурс на закупку» поставленных произведений. Но это только констатация, а не влияние на процесс. Поэтому и имеем в Украине команду так называемых драматургов-спонсоров, когда определенная пьеса ставится только потому, что ее автор нашел деньги на постановку. Для меня это проституция, а не творческий процесс. Между пьесой и режиссером должна быть взаимная любовь!