Середа
20.09.2017
21:06
Форма входу
Пошук
Календар
«  Квітень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930
Архів записів
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 95
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

НЕДА НЕЖДАНА

Головна » 2013 » Квітень » 3 » Інтерв'ю з Недою Нежданою Яра Левчука "Театральна реформа давно назріла" в газеті "Експедиція" http://www.exp21.com.ua/ukr/theater/1111.htm
19:49
Інтерв'ю з Недою Нежданою Яра Левчука "Театральна реформа давно назріла" в газеті "Експедиція" http://www.exp21.com.ua/ukr/theater/1111.htm
http://www.exp21.com.ua/ukr/theater/1111.htm


ТЕАТР      

Неда Неждана: «Театральна реформа давно назріла»

Автор: Яр Левчук

Творчість української поетеси, журналістки та драматурга Надії Мірошниченко (більше відомої в мистецьких колах під псевдонімом Неда Неждана) знана не тільки в нашій країні, а й у світі. Її твори перекладені російською, білоруською, англійською, польською, грузинською, вірменською, сербською, німецькою, курдською мовами. Три її п’єси увійшли до каталогів найкращих п’єс «Європейський театр сьогодні: п’єси» та «Європейської театральної конвенції». Драматург поділилася своїми міркуваннями щодо сьогоднішніх проблем театру, труднощів обраної нею професії та французьким досвідом підтримки театрів.

— Пані Надіє, наскільки назріла театральна реформа в Україні?
— Дуже давно. Ми живемо в незалежній країні, а форма театрів досі залишається радянською. Крім того, немає стратегії розвитку нових театрів, а кількість діючих мізерна. В усій Україні всього лише 125 (!) театрів. В той час як в одній Москві, наприклад, театральних закладів понад 300, а в Парижі — близько 400. У нас за роки незалежності не побудовано жодного театру, натомість чимало закрито і виселено. Держава не сформувала програми підтримки театральної діяльності. У світі є багато форм театрів — як державних, так і незалежних: університетські, антрепризи, театри-студії, авторські тощо. І найбільше підтримують експериментальні, дитячі, сучасну драматургію. Абсурдно, коли за державні гроші фінансують, наприклад, іноземну бульварну комедію. В інших країнах це сфера комерційних театрів, які успішно працюють і без підтримки. Натомість у нас не надається жодного пріоритету молодим режисерам, драматургам чи сценографам, які не мають змоги реалізуватися через брак коштів, через те, що їх мало знають у мистецьких колах. Словом, це нерівнозначні речі. Підтримувати треба пошук, новаторство, оригінальність — це світові критерії, які ігноруютьcя в Україні. Торік Національний центр театрального мистецтва ім. Л. Курбаса організував фестиваль молодої режисури. Я порахувала, що з понад 60 презентованих на конкурсі вистав лише п’ять були поставлені в державних театрах. Це фактично означає, що для молодих державні театральні заклади закриті, крім того, вони не сприймають сучасної драматургії. Працює когорта авторів, таких як Олександр Вітер, Олег Миколайчук, Олександр Ірванець, Валентин Тарасов, Сергій Щученко, Олександра Погребінська та інші. Їхні п’єси ставилися в театрах, але вони недостатньо відомі широкому загалу.

— У великих містах діють культурні мистецькі заклади. А от чи є театри, які їздять до обласних центрів чи в глибинку? Що скажете про пересувні театри?
— Звичайно, є театральні трупи, які не мають власних приміщень і гастролюють. Наприклад, театр-студія «АRАБЕSKY» з Харкова здійснює тури по Україні. А Львівський академічний духовний театр «Воскресіння», який має приміщення, гастролює по всьому світу. Але вони їздять в основному по містах, до «глибинки» їм дістатися важко. А ви знаєте, що театральні трупи в Туреччині, зокрема в Стамбулі, гастролюють по всьому місту? Це нормальна світова практика. Якщо подивитися на театральну мапу Києва, то видно, що такі культурні заклади є в центрі, а в більшості районів їх не було і немає, на відміну від Москви чи Парижа. В Кременчуці, наприклад, раніше діяла театральна біржа, а тепер там взагалі нема професійного театру. Більшість населення України взагалі не має змоги відвідувати вистави. На Заході навіть у малих містечках існують культурні центри, які працюють і як театральні, і як гастрольні майданчики, і як мистецькі заклади.

— Тобто за кордоном театральне мистецтво набагато живіше?
— У багатьох країнах діють державні програми підтримки як для національних і муніципальних театрів, так і для незалежних. Цікавим є досвід Франції. Там існує Фонд Бомарше, який надає три види грантів: на створення п’єс, на переклади іноземними мовами і на постановки. Насправді дуже проста схема. Для молодих акторів — випускників театральних вишів створили трирічну біржу, де вони отримують зарплатню, а маленькі театри беруть їх у свої вистави без оплати. Небезінтересна практика, коли театр чи мистецька агенція існує за свій кошт два роки, а на третій має всі шанси здобути державну підтримку. У нас є чимало митців, відзначених численними нагородами, відомих за кордоном, але в них немає підтримки і власних сценічних майданчиків. Тож можна сказати, що нашу державу Мельпомена не цікавить.

— Драматург — це професія чи хобі в Україні?
— Коли я залишила журнал «Кіно-Театр», вирішила стати «драматургом у законі». Драматургія — це написання не тільки п’єс для театру, це можуть бути сценарії для радіо та телебачення. Також я пишу про цей вид мистецтва у різні інтернет- та паперові видання, викладаю курс в Університеті ім. Т. Шевченка на спеціальності «Літературна творчість». Кілька років тому фаху драматурга не було у класифікаторі професій… Для того щоб професію визнали, мені довелося довго оббивати пороги міністерських кабінетів. Прагла запровадити таку спеціальність в Київському університеті ім. Карпенка-Карого, але поки що не вдалось… Ось такий парадокс: виш, який готує кадри для театру, носить ім’я українського драматурга, а драматургів не готує.

— Перейдімо до творчості. В одній із найвідоміших Ваших п’єс «Той, що відчиняє двері» є і політика, і містика… Розкажіть про неї.
— Цій п’єсі вже понад 14 років. Перекладена російською, білоруською, польською, грузинською, сербською, англійською. Вона має понад 20 постановок в Україні і за кордоном. В основі твору — історія двох жінок, замкнених у морзі. Ситуацію, в яку потрапили, вони трактують дуже кардинально — чи це потойбічний світ, чи ядерна війна, політичний путч або ж напад бандитів. Їх постійно тероризують телефонними дзвінками невідомі люди, але жінки пристосовуються до всього легко і з гумором. Фінал же виявляється несподіваним… Актуальність п’єси випливає, мабуть, із питання сьогодення: наскільки людина посттоталітарної доби внутрішньо вільна? У передостанній сцені йдеться про бандитів, які хочуть потрапити до героїнь у морг, і ті готові їх прийняти. Тобто дійові особи здатні до всього пристосуватися: екологічна катастрофа, національна трагедія, потойбіччя, прихід нової влади… Вам це нічого не нагадує? Пристосуванство губить націю. Влади змінюють одна одну, садять за ґрати попередників, приходить нова «генерація» з сумнівним минулим… Чи є в країні сила, спроможна щось змінити на користь народу? З іншого боку, людей непокоїть питання: як вирватися з цього замкненого кола? Бо ти перебуваєш ніби в морзі, що символізує старі інституції, диктатуру ортодоксів. І сучасна театральна система, власне, нагадує морг колишньої радянської системи, яка душить український театр.

— З якими театрами співпрацюєте? Де найбільше ставлять Ваші п’єси?
— Найбільше ставлять в Україні — у Києві, Львові, Чернівцях, Білій Церкві та інших містах. А ще в Росії, Білорусі, Польщі, США, Іраку… Загалом це понад 60 постановок. Моя драматургія знаходить своє втілення на сценах як великих національних театрів, так і малих, столичних і провінційних, університетських і студійних, музичних і лялькових. Завдяки постановці «Мільйона парашутиків» я подружилась із режисером і театрознавцем Юлією Гасиліною. Разом з нею і моїм чоловіком Олександром Мірошниченком створили театр «МІСТ» («Молодіжний інтерактивний сучасний театр». — Я. Л.). Там також ідуть мої п’єси: «Одинадцята заповідь, або Ніч блазнів», «Самогубство самоти», «Той, що відчиняє двері».

— Відомо, що Ви також перекладаєте твори сучасних зарубіжних митців.
— Переклади — це як майстер-класи, допомагають зрозуміти авторський «інструментарій», а також менталітет і проблеми інших народів, їхні культурні коди тощо. Мій переклад французько-румунського драматурга Матея Вішнєка має 11 постановок в Україні. Для Молодого театру я переклала з французької п’єсу Ремі де Воса «Поки мама не прийшла», для Національного театру ім. І. Франка — дві п’єси французького автора Е. Е. Шмітта «Фредерік, або Бульвар злочинів» та «Маленькі подружні злочини», які йдуть також у Львові, Харкові, Донецьку. Є ще переклади Глейзера, Ковальова, Моклера, Баласко та інших. Дуже ретельно ставлюся до перекладацького процесу — намагаюся зробити текст легким та сценічним. У власних же творах я більшою мірою залежна від фантазії та креативного начала.

— У вступній статті до Вашої книжки «Провокація іншості» написано, що найбільшими «творіннями» Ви вважаєте власних дітей.
— Немає нічого важливішого за дітей, вони найцінніше, що є у моєму житті. У мене творча сім’я, адже мій чоловік Олександр Мірошниченко — актор, драматург і режисер. Двоє моїх діток — старший Маркіян та молодший Роман — також радують своїми нахилами до творчості. Маркіян, якому 16 років, грає на гітарі і домрі, займався народними танцями, знімався у кількох фільмах та має власні невеликі режисерські проби: анімаційні фільми, музичний відеоролик, 2 короткометражні ігрові фільми. Саме він у 10 років дав назву нашому театру «МІСТ». П’ятирічний Роман дуже артистичний, любить грати різні ролі, складати віршики, малювати. Творчість і сім’я — ці поняття для мене нерозривні. Я навряд чи займалася б драматургією, якби не чоловік. Він надихав мене, критикував, допомагав розуміти театр і механізми його функціонування. Якби в мене не було дітей, то я не написала би п’єс для дітей і не розуміла б їхньої психології.

Спілкувався Яр Левчук
Фото з особистого архіву Неди Нежданої

«Експедиція XXI» № 3 (129) 2013


Переглядів: 936 | Додав: NEDA | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: