|
Найбільш глобальною подією Європи стало Бієнале «Нові
європейські п’єси» у Вісбадені (Німеччина) з 14 по 25 червня. Минулого року організатори цього найбільшого в Європі фестивалю сучасної
драми обрали мене драматургом-патроном України. Цей фестиваль має особливу
структуру – не журі, як зазвичай, а патронів – успішних активних драматургів
своєї країни, які рекомендують ті чи інші персоналії, тексти та вистави, але
рішення про включення до програми лишається за засновниками – режисером Манфредом Бейлхарцом, драматургами Танкредом
Дорстом і Урсулою Елер. Минулого разу з України у програмі бієнале був лише
Павло Ар’є, учасник майстер-класу для молодих драматургів. Цього разу наша
країна була презентована ширше. Перш за все – п’єса «Ромео і Жасмин» О.Гавроша
(призер «Коронації слова») була включена до програми перекладацького семінару
(окремий конкурс, в який було обрано лише 6 п’єс з 40 країн, що також є великою
перемогою). На фестивалі її презентували в театральній читці з німецькими
акторами та режисером. Погляд автора на наш жорстокий і цинічний світ через
призму тваринного, який виявляється більш «гуманним», водночас із українським
колоритом та тонкою іронією - був добре сприйнятий і акторами, і аудиторією.
Варто відзначити і прискіпливість перекладачки Лідії Нагель, яка ретельно
шукала німецькі аналоги діалектизмів і навіть пісень. Зауважу, що сам фестиваль
– це не лише потужна програма вистав з 25 країн Європи, а ще й семінари, творчі
зустрічі, літературний салон та майстер-класи для молодих драматургів, критиків
та перекладачів п’єс. Україна була представлена на фестивалі і в інших формах -
мене в четвірці авторів також було запрошено на літературний салон, де я
відповідала на питання відомого критика і телеведучої Мануели Райхарт і
розповідала не лише про свою творчість, а й про театральну і політичну ситуацію
в Україні. Зауважу, що це викликало живий інтерес і організаторів, і аудиторії
в цілому – а за контекстом питань я зрозуміла, що ми й досі лишаємося «білою
плямою», і змушені розповідати іншим народам про свою культуру, як про «тера
інкогніта». Окремо хотілося б поділитися враженнями про Бієнале. Переглядаючи
різноманітну фестивальну програму, побачила її нерівність відносно текстів – є
вистави досконалі і з точки зору драми, і постановки, а були й пересічні тескти
проте з потужним візуальним рядом. На форумі у патронів поставало питання – чи
це фестиваль драматургії чи режисури? Хоча фестиваль не має журі і неконкурсний
в традиційному значенні, на ньому є голосування публіки, а патрони вирішили
провести своє «приховане» опитування щодо фаворитів. Здивувало, що лідери
публіки і патронів виявилися зовсім різними. Але і там, і там перемагали
здебільшого вистави не з економічно сильних і стабільних країн, навіть навпаки,
виявилася зворотня тенденція – це переважно вистави пост-соціалістичного «табору».
В офіційному списку – Росія («Убивця»
А.Молчанова), Болгарія («Откат» З.Карабашлієва), Хорватія («Я ненавиджу
правду» О.Фрлжіча), серед неофіційних лідерів – Польща, Латвія, Ірландія.
Особисто мені б хотілося відзначити вишукану і справді вражаючу польську
виставу «Наш клас» Т.Слободзянека, де півстоліття життя одного реального класу
поляків і євреїв проявило всі грані злету і падіння людського духу. Оригінальною і симптоматичною стала
латвійська вистава «Чорне молоко» А.Херманіса про тварин і людей, яка
перегукувалася за формою з нашим «Ромео і Жасмин» О.Гавроша і являла
парадоксальний погляд на вступ до Євросоюзу як шлях нищення автентичної
культури. Створенням особливих театральних світів вразили «Сині хлопці»
Брокентокерс (Ірландія) – розслідування загадкової смерті хлопчика з інтернату
та «Сірко Амбуланте» А.Могучого та М.Ісаєва (Росія) – химерна сучасна інверсія
«Дон Кіхота» та «Дракона», хоча обидві п’єси здавалися радше текстами,
вписаними в контекст конкретної вистави, ніж самостійними творами. Оригінальною
була румунська постановка – «Майданчик Тарговище» П.Штефана - вистава про життя
одного міста монтувалася за вибором кожного глядача з різних фрагментів у
різних стилях на різних сценах і з лотереєю, де переможців чекала індивідуальна
«кабінентна» сцена один на один з актором. Цей перелік можна було б продовжити,
але не менш важливим було спілкування з
колегами – успішними драматургами Європи - і в рамках форуму, який вела
Малгожата Семіл, і на численних творчих зустрічах, концертах і вечірках. Мене
вразила дружня і вільна атмосфера фестивалю, де не було зарозумілості і
зверхності колег – незалежно від віку і статусу. У цьому колі цінується
фаховість і націленість на успіх за будь-яких соціальних чи економічних умов у
країні. Порадувало і те, що на фестивалі не було
єдиного напрямку, а фаворитами були якраз оригінальні вистави.
|
