|
З 15 по 20 серпня я провела на світовій Конференції Жінок
Драматургів у Стокгольмі. Конференції збирається раз на 3 роки, щоразу в іншій
країні, збирає жінок-драматургів і театральних діячів з усіх куточків світу. Я
була запрошена організаторами – вперше з України – оскільки перемогла в
конкурсі п’єс (понад 600 учасників з 5 континентів). А потрапити на неї мені
вдалося завдяки підтримці фонду «Розвиток України» - гадаю, такі гранти для
фахових подорожей надзвичайно важливі
для міжнародної інтеграції української культури. Конференція насправді
поєднувала в собі і мистецький фестиваль, і форум, і власне конференцію:
театральні читання п’єс шведськими режисерами і акторами Рікстеатерна з
бліц-виступом та опитування авторів, камерні вистави, різноманітні семінари,
творчі зустрічі і майстер-класи, навіть вечори імпровізацій учасників,
переважно комічні. Мою п’єсу «Той, що відчиняє двері» в англійському перекладі
Анатоля Біленка (всі події конференції проходили англійською) презентувала
шведський режисер Анна Манненгейм. За висловами колег із США, Швеції, Норвегії,
Фінляндії, Канади, Австралії, які відмічали «блискучий діалог», «тонку іронію»,
«оригінальність форми», важливість «соціально-політичної проблематики», п’єса
була сприйнята, як одна з кращих на Конференції. Додам, що режисер зізналася,
що з 50 прочитаних програмних п’єс моя стала для неї «фавориткою». До того ж п’єса, яка вже має понад 20
постановок в різних країнах – була тут рідкістю. Тож невипадковою стала й
пропозиція президента Лени Терези Тайген очолити українське відділення
Міжнародної Організації Жінок-Драматургів. Але загалом метою зібрання було не
встановити рейтинги та роздати медалі, а перш за все побачити світовий контекст
і свій текст у ньому, повчитися новому, поспілкуватися, набратися ідей,
започаткувати нові проекти. Адже ми «варимося» у своєму «європейському (а
здебільшого східно-слов’янському) соку» і дуже слабко уявляємо контекст
світових драматургічних процесів. А він різний – у проблематиці, стилях,
персонажах, гуморі.
Додам, що один із семінарів-дискусій називався «Рефлексії
про розмаїття – промоція плюралізму голосів на театральних сценах». І це було
однією з домінант Конференції – не боятися бути інакшим, несхожим, навпаки,
голос кожної культури має бути почутим. В одній дитячій п’єсі з Палестини йшлося про те, як діти шукали і збирали райдугу –
адже важливий кожен колір, інакше веселка буде неповною. Я подумала, що це
гарний образ для цієї конференції і ситуації мультикультурності в цілому. І
варто пам’ятати, що без нашої драматургії, без нашого голосу світова культура –
теж неповноцінна, а наш непочутий голос помре разом із нами…
|
